Beger

Kathleen Beger

Untersuchungen zur Kodifizierung des Ukrainischen: Rechtschreibreformen und ihre Umsetzung in Galizien zwischen 1919 und 1938. — Wien; Berlin: LIT Verlag, 2014. — 207 S.

Монографія Катлєн Беґер є черговим німецькомовним причинком до історії української мови.  Її назва в перекладі — «Із досліджень над унормуванням української мови: правописні реформи та їх переведення в життя в Галичині в 1919—1938 рр.».  Ця студія з’явилася в рамцях реалізації дослідницького проєкту «Тисячоліття української мовної історії в Галичині», яким керував віденський професор Міхаель Мозер (він же є редактором серії «Історія слов’янських мов» у видавництві «ЛІТ», яке й оприлюднило книжку).  Розпочинає книжку «Вступ» (с. 7-12), у якому авторка пояснює мету й завдання власної роботи.  Перший розділ — «Політичні оставини міжвоєння (1919—1938): Галичина під владою Польщі» (с. 13-36) — містить огляд політичних процесів та законодавчих актів, що визначали статус і стан української мови в польській республіці; істотну увагу приділено питанням українського шкільництва, пресової та видавничої справи.   У другому розділі — «Унормування української мови в Галичині» (с. 37-64) — насамперед зважено на історичний контекст, витворений іще за австрійських часів, коли українська мова мала певний юридичний статус і починаючи ще з останніх десятиліть ХІХ ст. була об’єктом більше-менше офіційного внормування (ідеться насамперед про правописну систему Євгена Желехівського 1884 р. та її переробку Степаном Смаль-Стоцьким і Теодором Ґартнером 1893 р.), вивершенням чого стала «Руска правопись зі словарцем», видана 1904 р. Науковим Товариством ім. Шевченка. 

 

У межах досліджуваного періоду (міжвоєнного) авторка виділяє дві поворотні дати: 1921 і 1928 рр.  Саме тоді поза самою Галичиною (на т. зв. “Великій” Україні) сталися події, що вплинули на правописну справу по всіх українських землях: 1921 р. з’явилися «Найголовніші правила українського правопису», схвалені Українською Академією Наук у Києві; 1928 р. Микола Скрипник офіційно затвердив т. зв. “харківський” правопис, що програмово мав “соборницьке” спрямовання.  У відповідь галичани здійснювали кроки, що їх метою була адаптація “наддніпрянських” правописних ухвал до місцевих умов.  Зокрема, Наукове Товариство ім. Шевченка видало 1922 р. «Правописні правила», посутньо взоровані на київських (хоча й не без певних відхилень), а Михайло Возняк оприлюднив 1929 р. «Український правопис із словничком», покликаний донести до галицької публіки всі істотні моменти харківського правописного кодексу.  Таким чином, унормування правопису в Галичині постає як процес ізближення з загальноукраїнськими тенденціями — однак тільки до 1933 р., бо радянізований правопис, запроваджений під проводом Андрія Хвилі, галичани не прийняли.  Відповідно до окресленої вище хронології розподілено матеріял у наступних трьох розділах книжки: «Дослідження над запровадженням правописних правил, ч. І» (с. 65-69); «Дослідження над запровадженням правописних правил, ч. ІІ» (с. 70-106);«Дослідження над запровадженням правописних правил, ч. ІІІ» (с. 107-182).  В усіх них авторка розглядає галицькі видання дидактичного ґатунку (призначені для школярів різного віку, для вчителів, для самоосвіти), що вийшли друком до 1921 р., в 1922—1928 і в 1929—1938 рр. відповідно.  Попри близькість — беручи загалом — стосованих у них правописів до “наддніпрянських” норм, нерідко авторка констатує спроби йти дорогою компромісу, коли галичани в певних моментах воліли триматися власної традиції (найбільший спротив спостерігався в питанні використання апострофа).  Висновки до студії викладено в «Підсумкових заввагах» (с. 183-189).  Книжку доповнюють список літератури (с. 190-197) і «Додаток», у якому вміщено уривки з проаналізованих дидактичних видань (с. 198-206).