JagicВатрослав Ягич і проблеми слов’янознавства: Збірник наукових праць / Відп. ред. В. Ю. Франчук. — Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2015. — 328 с.

 

Книжку видано як збірку матеріалів конференції під тією самою назвою, що відбулася в Києві 18-19 жовтня 2013 р. на відзначення 175-річчя від дня народження Ватрослава Яґіча під егідою Інституту мовознавства ім. Потебні Національної академії наук України за участі понад півсотні науковців з України, Білорусі, Німеччини, Польщі, Росії.  Біографічно Яґіч був до певної міри пов’язаний з Україною, працювавши в Новоросійському (тепер Одеському) університеті в 1872–74 рр.; підтримував він і жваві листовні контакти з українськими філологами (як-от з Олександром Потебнею чи Павлом Житецьким), а професорувавши у Відні, був науковим наставником цілої низки українських діячів (Івана Франка, Олександра Колесси, Остапа Макарушки, Кирила Студинського, Василя Щурата, Іларіона Свєнціцького, Івана Зілинського, Ярослава Гординського, Зенона Кузелі, Михайла Тершаківця, Івана Панькевича, Костя Кисілевського та ін.).  Та в збірці ця тема не перебуває на першому плані; натомість Яґіч постає в ролі провідного філолога-славіста свого часу на європейській арені.  З огляду на велику рідкість українських публікацій у ділянці історії мовознавства інших країн, ця книжка посідає особливе місце в нашій теперішній видавничій панорамі.  Серед 24 уміщених у збірці текстів найбільше (14) подано українською мовою, ще репрезентовані мови російська (5), білоруська (3) та польська (2). Зміст книжки такий:

publi gnatyuk lidiya movny fenomen grygoriya skovorody v konteksti staroukrayinskoyi movnoyi tradytsiyi

Лідія Гнатюк 

Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. — Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет, 2010. — 446 с.

  

Мова Григорія Сковороди спантеличила не одного дослідника, вислизаючи геть від спроб її укласифікування в межах звичних категорій приналежності до тієї чи тієї писемної традиції.

Лідія Гнатюк підійшла до цього питання по-новому, теоретично сперши своє дослідження на понятті мовної свідомості. Саме цьому присвячено перший розділ її монографії, названий «Теоретичні засади дослідження мови Григорія Сковороди крізь призму староукраїнської мовної свідомості» (с. 7–65). У другому — найбільшому обсягом — розділі  («Мовна свідомість Григорія Сковороди на тлі староукраїнської доби»; с. 66–182) розглянуто джерела мовної свідомості Сковороди та його власну мовно-філософську концепцію. Назва третього розділу дуже промовиста: «Мовна практика Григорія Сковороди: хаос чи система?» (с. 183–297). Нею підкреслено стан невизначеності, притаманний дотеперішнім оцінкам Сковородиної мови. 

publ holianych mariya vnutrishnya forma slova i dyskursМарія Голянич 

Внутрішня форма слова і дискурс. — Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, 2008. — 296 с.

 

Поняття внутрішньої форми слова, закорінене в нашій мовознавчій традиції головно зусиллями Олександра Потебні, попри часте згадування, мало коли використовується як реальний інструмент у дослідницькій практиці. Марія Голянич загалом застосовує його саме в потебнянському дусі, відшукуючи структуротвірну функцію внутрішньої форми слова в побудові текстів більшого обсягу (дискурсів). Перший розділ її студії — впровідний. Його назва — «Внутрішня форма слова:  історія, проблема, інтерпретації (від слова до дискурсу)»  (с. 8–35). Тут зроблено огляд дотеперішньої літератури питання, окреслено його філософський вимір. Так само де в чому впровідний характер має й наступний розділ, присвячений теоретичному обґрунтуванню другого ключового поняття в дослідженні: «Художній текст як дискурс у світлі сучасних наукових парадигм» (с. 36–52). Найбільшим є третій розділ: «Образотворча проекція внутрішньої форми слова в художньому дискурсі» (с. 53–194). У тій же стратегії замислені два наступні розділи, дарма що значно менші обсягом: «Внутрішня форма слова в політичному дискурсі» (с. 195–218) і «Внутрішня форма ключового слова в архаїчному дискурсі (на матеріалі вірувань гуцулів)» (с. 219–248). Книжку завершує список літератури на 452 позиції.

 

publ danylevska oksana mova v revolyutsiyi ta revolyutsiya v moviОксана Данилевська

Мова в революції та революція в мові: Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР. — Київ, 2009. — 176 с. 

Предметом дослідження Оксани Данилевської став розвиток українських мовної ситуації та мовного стану в період (традиційно називаний “буремним”) 1917–1920 рр. Монографія складається з трьох розділів. У першому з них («Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії як соціолінгвістична проблема», с. 15–53) розглянуто теоретичне підґрунтя соціолінґвістичного підходу до питань мовної історії, подано огляд дотеперішніх  (не надто численних) праць, що торкаються становища української мови під ту пору. Другий розділ має назву «Статусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР» (с. 54–113) і містить аналіз нормативних та рекомендаційних документів, а також практичних дій тогочасних українських урядів задля наведення ладу в мовному питанні. Чи не найцікавішим (дарма що не надто просторим) є третій розділ: «Корпусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР» (с. 114–150), — де йдеться про зусилля фахівців, спрямовані на усталення правопису, розвиток наукової термінології, вироблення стилістичних норм для мови, щойно наділеної офіційним статусом, а ще — коротко схарактеризовано тодішній реальний офіційний мововжиток. Бібліографія налічує 349 позицій і дає добре уявлення про дійсний стан наявного знання в питаннях історії української мови не тільки зазначеного нехай короткого, але поворотного періоду, а й упродовж ХХ ст. загалом.

zhyvotko ukrayinske podonnyaАркадій Животко

Українське Подоння. — Ужгород: Ґражда, 2008. — 144 с. 

Книжка являє собою перевидання двох текстів Аркадія Животка, присвячених його рідній Східній Слобожанщині (тепер у складі Росії): «Подонь. Українська Воронежчина в культурному житті України» (с. 23-99) та «Острогожчина: осередок Подоння» (с. 100-134). Обидва вони вперше вийшли друком у Празі під час ІІ-ої світової війни (1942-43 рр.) і належать до числа тяжкоприступних.  Супроводжують книжку передмова Леся Белея (с. 17-22), кільканадцять світлин на початку та примітки (с. 135-138). Нова публікація цих розвідок А. Животка істотно полегшує життя дослідникам культурної та політичної історії Слобожанщини й розширює теперішні уявлення про український світ у його минулому та сьогоденні. 

 

 

 

Zelinska

Оксана Зелінська

Українська барокова проповідь: мовний світ і культурні витоки. — Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013. — 408 с.

  

Студія Оксани Зелінської присвячена мовним особливостям української проповіді XVII ст.  Матеріалом для неї послужили збірки казань Йоаникія Ґалятовського («Ключ розуміння») та Антонія Радивиловського («Огородом Марії Богородиці», «Вінець Христовий»), а також окремі казання Петра Могили, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського й іще низка джерел.    Окрім «Вступу» та «Висновків», книжка складається з чотирьох розділів різного обсягу: «Барокова проповідь у констексті словесного мистецтва України XVII ст.» (с. 12-47), «Структурно-стилістичні особливості барокової проповіді» (с. 48-123), «Лексична характеристика гомілійних текстів барокового типу» (с. 124-144) та «Роль барокової проповіді у розвитку виражальних засобів української мови» (с. 245-339).  Основна інтенція авторки — показати органічну присутність живої народної мови в текстах цього жанру.  Список цитованої літератури з 486 бібліографічних позицій (із-поміж них 410 українською мовою, 59 — російською, 17 — польською). 

publ olena kurylo pochatkova gramatyka ukrayinskoyi movyОлена Курило

«Початкова граматика української мови». Кілька уваг про її автора та дещо інше / Підготовка до друку, вступна стаття і примітки Дмитра Бучка. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. — 184 с. 

Олена Курило, особа дуже примітна в українському мовознавстві 20-х — поч. 30-х рр. ХХ ст., щойно тепер починає посідати належне їй місце “серед великих”, до чого спричинилися щонайперше два недавні перевидання її славетних «Уваг до сучасної української літературної мови» (Київ: Основи, 2004 і 2008). Цій самій справі служить і тернопільський передрук «Початкової граматики української мови», книжки, що її перша частина витримала 11 перевидань із 1918 по 1926 рр., а друга частина — 7 перевидань із 1918 по 1924 рр. Уприступнивши цей текст сьогоднішньому читачеві, видавництво «Підручники і посібники» збагатило дотеперішній образ історії української лінґводидактики. Книжка з’явилася заходами Дмитра Бучка, який написав до неї вступну статтю «Кілька слів про видатного українського вченого Олену Курило» (с. 3–9) та супроводив видання власними коментарями. Сама граматика подана на с. 10–92; окрім неї, книжка містить іще два фраґменти з «Уваг до сучасної української літературної мови», а саме: «Вступне слово» до 3-го видання (с. 128–134) та «Короткий українсько-російський фразеологічний словник» (с. 135–183). Цінним доповненням до книжки є класична розвідка Юрія Шевельова «Олена Курило» (с. 93–127). 

Lesiuk

Микола Лесюк

Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині: монографія. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. — 732 с.

  

Книжка Миколи Лесюка є підсумком тривалих студій над історією української мови в Галичині з кінця XVIII до перших десятиліть ХХ ст.  Основну увагу в ній приділено тому аспектові, що його тепер заведено називати корпусним плануванням, — особливо граматичній кодифікації, правописові, термінології.  Докладно розглянуто роль низки примітних галицьких діячів (Івана Могильницького, Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича, Йосифа Левицького, Йосифа Лозинського, Михайла Осадци, Омеляна Огоновського, Степана Смаль-Стоцького, Василя Сімовича та ін.).  Є в книжці й розділ «Мова творів галицьких письменників та галицької преси», де проаналізовано, зокрема, особливості узусу Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Богдана Лепкого, а також вплив «Малоруско-німецкого словаря» Євгена Желехівського.  Список використаної літератури обіймає 359 бібліографічних позицій.

 

Moser PjemontМіхаель Мозер

Український П’ємонт? Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови. — Львів: Центр гуманітарних досліджень; Київ: Смолоскип, 2011. — 160 с.

 

Нова книжка Міхаеля Мозера (№ 14 у серії «Університетські діалоги») постала з публічної лекції, прочитаної у Львівському університеті.  У ній автор подає огляд розвитку української мови в Галичині від перших десятиріч ХІХ ст. до наших днів, торкаючися не тільки позитивних моментів, а й тих, що їх зазвичай воліють переочувати мовознавці українські, як-от галицького “язичія” та галицького “мосвофільства”.  Та все ж домінує в його праці схвальна оцінка зусиль галицьких діячів, які спромоглися вийти на шлях розбудови поліфункційної внормованої мови на народній основі, численні риси та елементи якої ввійшли й до загальноукраїнської літературної мови.  Підкреслено також вагу Галичини в сьогоднішніх обставинах, коли вона подає приклад уживання української мови на всіх рівнях іншим реґіонам України, й надалі залишаючися в ній тим-таки символічним “П’ємонтом”. 

 

 

 

 

Najenko

Галина Наєнко

Науковий текст середньоукраїнського періоду в лінгвостилістичному, текстолінгвістичному й комунікативно-функціональному висвітленні: монографія. — Київ: Освіта України, 2013. — 404 с.

  

Матеріалом дослідження послужили рукописні та друковані джерела кінця XVI — XVIII ст.  Їх розглянуто крізь призму лінґвістики тексту з використанням методів коґнітивної лінґвістики.  Усебічний розгляд жанрово-стильової організації текстів здійснено в чотирьох основних розділах: «Теоретичні засади лінгвістичного вивчення наукових текстів середньоукраїнського періоду» (с. 13-86), «Термінологічна лексика в наукових текстах середньоукраїнського періоду» (с. 87-165), «Відображення етапів і закономірносей наукового пізнання в наукових текстах середньоукраїнського періоду» (с.166-232), «Комунікативно-прагматичні особливості наукових текстів середньоукраїнського періоду» (с. 233-334).  Список використаної літератури містить 533 бібліографічні позиції.